Епілог від редактора німецького видання
Цього тижня мені вдалося завершити вже існуючий переклад спогадів Мирослава Мариновича німецькою мовою разом з видавництвом після кількох місяців роботи.
Для кращого розуміння західних читачів я написала епілог, переклала його за допомогою Deepl Translator і попросила Мирослава відредагувати його з лінгвістичної точки зору. Я був вражений, що змін було лише кілька - що говорить про якість Deepl. Завдяки програмі я також маю доступ до українських ЗМІ, домашньої сторінки УЦА у Львові, "Української правди" та медіа-проекту "The Ukrainians", які надають важливу інформацію про те, що відбувається в Україні. Деякі з них я поширюю на своїй домашній сторінці.
Ніколи б не подумав, що за життя зустріну людину, яка за свою прихильність до дотримання прав людини була покарана сімома роками ув’язнення в таборі для «особливо небезпечних державних злочинців» і подальшим засланням у пустелі Казахстану. Той чоловік, як пише Тімоті Снайдер у своєму вступі, вважав себе агностиком, але пережив прозріння під час допитів і став побожним християнином, коли його засудили.
Коли я прочитав американський переклад спогадів Мирослава Мариновича перед початком Великої війни, вони настільки вразили мене, що я забажав, щоб ця книга з’явилася й німецькою мовою. Ніколи раніше я не читав такого глибокого й особистого погляду на життя за залізною завісою. Знову і знову мене вражала мужність Мирослава Мариновича, який приймав рішення виступити проти несправедливості з повним усвідомленням його наслідків. Мало того, він пророчо передбачив, що сьогоднішня війна цілком можлива.
Після того, як це сталося, публікація німецького перекладу стала для мене важливою можливістю повністю зрозуміти жахливі передумови та нагальність боротьби України за незалежність.
Я надіслав Мирославу Мариновичу електронного листа, в якому розповів, як мене вразила його книга і наскільки важливо здійснити її переклад німецькою мовою саме зараз. Дуже швидко ми перейшли на «ти», і він написав мені, що його приятель уже намагався зробити переклад, але він усе ще потребує лінгвістичної правки, щоб бути опублікованим у видавництві.
Я захотів поглянути на переклад, оскільки, можливо, зміг би зробити свій внесок у те, щоб така публікація стала можливою. Через кілька годин я отримав текст, склав своє враження і подумав, що задум справді можна реалізувати.
Тож моя перша подяка людині, яка з великою відданістю, серцем і душею виконала цей переклад, а потім передала його мені для редагування. Вона побажала залишитися анонімною. Однак, слід сказати, що вона знайома з Мирославом Мариновичем і навіть розділила з ним невелику частину його життя.
Чого я не зміг зробити, так це перевірити точність цього перекладу. І тут мені допоміг Мирослав, який організував для мене професійного перекладача – Надію Зімон, корінну українку, яка допомогла мені і яка також особисто знає Мирослава Мариновича.
Пошук видавництва став несподіванкою. Оскільки я читав різні публікації із серії «Українські голоси» у видавництві ibidem, я звернувся до редактора серії, експерта зі Східної Європи Андреаса Умланда. Як виявилося, він теж був знайомий з Мирославом і одразу ж погодився. Я також висловлюю подяку керівнику видавництва Крістіану Шьону та редакторці Карен Мозер.
Вже з самого початку Мирослав Маринович дбав про те, щоб книга вийшла повністю, без скорочень. Пізніше він запропонував, щоб обкладинка була оформлена на зразок українського оригіналу. Це робота Михайла Хейни, племінника Люби Хейни, дружини Мирослава, який в юності втратив матір та отримав гарну освіту завдяки подружжю Мариновичів.
Читаючи і переробляючи переклад, я знову і знову усвідомлював, який це незаслужений привілей – народитися і мати можливість жити на Заході, та ще й у Швейцарії. Наша країна вже понад півтори сотні років не знала війни на власній території і ніколи не жила під деспотичним режимом. Свобода і незалежність для нас – це сама собою зрозуміла даність. Наш національний міф про заснування держави розповідає про Вільгельма Телля, який відмовився віддати честь Гесслеру і врешті-решт зміг його вбити.
В юності я вже був зачарований світом за «залізною завісою», тому хотів знати, що ж було насправді. У той час якраз вийшли друком твори Олександра Солженіцина про Архіпелаг ГУЛАГ. Я проковтнув їх, а також намагався скласти враження про радянську пропаганду за допомогою короткохвильового радіо.
Наприкінці навчання у 1980-х роках я наважився зробити свій перший крок за залізну завісу і відвідав друга, який вивчав богослов’я за обміном протягом року в Лейпциґу в тодішньому університеті Карла Маркса. Перетин кордону вночі був моторошним – прожектори надворі та собаки, які обшукували потяг. Коли я вийшов, то відчув характерний запах бурого вугілля. Я познайомився з кількома молодими студентами-богословами, які жили спільнотою в напівзруйнованому будинку і належали до опозиції, завдяки їхній участі в молитві за мир у лейпцігській церкві Миколая Чудотворця. Наприкінці один з них дав мені своє свідоцтво про молодіжні свячення і книжечку, в якій підтверджувалася його участь в обов’язковій стрілецькій підготовці.
Це мало не завдало мені великої прикрості. Коли я перетинав кордон на Фрідріхштрассе в Берліні, мене вивели і завели в маленьку кімнату, де перевірили мій багаж. Відповідальний знайшов богословську дисертацію мого друга, пересипану багатьма цитатами з івриту, які, очевидно, здалися йому підозрілими. Він забрав її і залишив мене на самоті. Це були найдовші півгодини в моєму житті, оскільки я міг тільки сподіватися і молитися, щоб не було ще одного обшуку.
У мене залишилися яскраві спогади про моє весілля і подальшу поїздку до Праги. У день нашого весілля, 7 жовтня 1987 року, НДР святкувала своє сорокаріччя парадом у Берліні, на якому був присутній Михайло Горбачов. Напередодні мені довелося особисто піти до чехословацького посольства в Берні, оскільки я все ще не мав візи. У той час люди з церковним минулим потребували більш тривалої перевірки. У Празі ми натрапили на довгі ряди автомобілів, залишених громадянами НДР, які перелізли через стіни західних посольств, а потім були вивезені на Захід спеціальним потягом.
Я ніколи не міг собі уявити, що через місяць Берлінський мур впаде. Неймовірною була думка, що тепер я зможу просто пройти через Бранденбурзькі ворота!
У 2017 році, прекрасної весняної пори, я нарешті відвідав Україну з дружиною, після того, як багато читав про прекрасне старе місто Львів та його історію – і був більш ніж здивований, наскільки жвавим здалося нам місто з його численною молоддю і чітко помітним духом оптимізму. Меморіали в міському парку з фотографіями загиблих у конфлікті на сході України та фотовиставка жертв війни, в тому числі молодого батька, якого везли на інвалідному візку сходами церкви після хрещення його доньки, змусили мене замислитися. Це змусило мене зрозуміти, що таке війна.
Сьогодні я усвідомлюю, наскільки важливо підтримувати українців у їхній нинішній боротьбі. Також як маленьке відновлення справедливості щодо несправедливості, яку вона пережила, коли Європа була розділена після Другої світової війни – і деякі з європейських держав відновилися і почали відбудову, тоді як інші знову стали об’єктом насильства після нацистського режиму, але тепер уже сталінської диктатури з її претензіями на світове панування.
У 1989 році ми вважали, що з комунізмом покінчено, – сьогодні ми є свідками спроб встановити новий світовий порядок з тоталітарною системою, якій необхідно чинити опір.
Макс Гартманн
Kommentar schreiben